Ніч, з якої почався Євромайдан. Погляд учасника з 2020-го

Влітку 2014 року після початку війни на Сході України пішов у підрозділ, який організовувався на базі УНСО і був включений до складу Збройних сил. Воював спочатку у 54 ОРБ, а з весни 2015-го у складі 131 ОРБ. Навесні 2016 року закінчив службу.
Напередодні річниці Революції Гідності "Українська правда" звернулася до Віталія із пропозицією згадати події, що відбувалися в центрі Києва сім років тому, і подивитися на них через сьогоднішній досвід.

Нещодавно я спілкувався з лідерами білоруських студентських протестів.
Мимоволі почав проводити паралелі, шукаючи схожість і відмінності з нашою революцією. У білорусів зараз відчувається той самий відчайдушний оптимізм, що і в нас 7 років тому.

Революція Гідності назавжди стала для нас точкою відліку, змусила по-іншому подивитись на себе і на свою країну.
Навіщо ми вийшли на Майдан

Януковичу вдалося налаштувати проти себе абсолютно різні групи суспільства. І всі вони по черзі виходили на протести, але безрезультатно. Це викликало ще більшу напругу в суспільстві.
У мене, як і в більшості тодішнього студентства, панувало відчуття, що ми втрачаємо право вибору майбутнього для себе і своєї країни.

Нам нав'язували умови життя, в яких силу права підміняє право сили.
Штучно відроджували радянсько-російські цінності, які для нас уже були органічно неприйнятні, адже ми все життя прожили у незалежній Україні. Все це викликало спротив — насамперед у молодому бунтівному поколінні.
Студентські колони, які тягнулись від київських університетів на Євромайдан створювали атмосферу драйву і позитивних сподівань на те, що ситуація із підписанням договору про асоціацію з ЄС може вирішитись. Була готовність протестувати стільки, скільки буде потрібно.
Але ми не передбачали того, що відбудеться далі. На початку ми були надто наївними і не вірили чуткам про зачистку Євромайдану.
Майдан
Коли ми з друзями вирішили залишитись в п’ятничний вечір 29 листопада на Майдані, ніхто не очікував, що посеред ночі на нас кинуть сотні беркутівців із єдиною метою — показової розправи.
Не дивлячись на холодну осінню ніч, біля Стели Незалежності залишалось кілька сотень людей. Ще стільки ж було в навколишніх кафе і в переході, куди відходили погрітись.

"Побиття студентів" у ніч на 30 листопада 2017 року вивело на акції протесту мільйони людей по всій Україні

О 4-й годині ранку я побачив, як з різних боків на нас насуваються чорні хвилі беркутівців в повній амуніції. За кілька хвилин вони почали змикатись, оточуючи нас.
Єдине, що ми тоді встигли, — згрупуватись навколо Стели Незалежності. За кілька секунд всі, хто стояли переді мною, вже лежали на землі під ударами беркутівських кийків.
Я ледве встиг закрити руками голову, як на мене посипались удари з різних боків.

Тоді вночі, коли нас побитих і поламаних запхали в автозак, було відчуття, що на ранок наша країна остаточно перетвориться на диктаторську Білорусь та Росію.

Я не міг викинути цієї думки, поки після всіх райвідділів і швидких опинився в лікарняній палаті і зміг подивитись новини.
Виявилось, що наше суспільство так просто не здається. Нас довго можна заганяти і опиратись будуть одиниці. Але в якийсь момент більшість суспільства не витримає і тоді нас вже не зупинити.

На початку багато хто ще боявся. Навіть не всі з тих, хто отримав травми 30 листопада, були готові написати заяви про злочин, побоюючись подальших переслідувань.

В тих умовах це можна зрозуміти. Наприклад, у мене приймав заяву слідчий з того ж райвідділу, де ще пару годин тому мені відмовлялись надавати медичну допомогу, і доводилось слідкувати щоб мої показання були зафіксовані без перекручувань.
Але долаючи страх, люди виходили, щоб показати свою незгоду і обурення. І дуже швидко залишки страху зникли.

Протести Євромайдану 1 грудня переросли в революцію, коли всі центральні вулиці Києва заполонили люди, яким не все одно, що буде далі і в якій країні їм жити.

Взимку 2013–2014 років свобода і демократія в Україні стиснулися до розміру центральної площі Києва та інших міст, де були свої майдани. Навіть перебуваючи в лікарні, я відчував як суспільство мобілізується на захист своїх прав. Та й на фізичний захист від дій "правоохоронців".

Майже миттєво знайшлись адвокати, які супроводжували потерпілих. Коли мене намагались заарештувати прямо в лікарні, вже за 20 хвилин на допомогу приїхали незнайомі люди, журналісти, що змусило міліціянтів відступити.
Коли на початку грудня я вперше після 30 листопада потрапив на Майдан, його було вже не впізнати.

Атмосфера змінилась. Панувало напружене очікування подальшої боротьби і готовність йти до кінця. Якщо в листопаді там був лише намет МНС і одна волонтерська польова кухня, в грудні Майдан вже мав повноцінну внутрішню інфраструктуру, здатну забезпечити всі потреби.

Майдан відгородився потужними барикадами для захисту від силовиків. Були створені координаційні органи, медична служба, система харчування і сотні самооборони.
Запам’яталась інсталяція посеред Майдану із дерев’яних брусків з назвами населених пунктів. Кожен, хто приїхав, міг написати звідки він. Так само і наметове містечко нагадувало строкату мапу України. Люди з усіх куточків країни представляли абсолютно різні соціальні, етнічні та релігійні групи, і це підсилювало нас.

В грудні вирішили встановити студентський намет нашого університету Грінченка, щоб кожен з наших студентів знав, куди можна зайти погрітись під час нічних чергувань, знайти тепліший одяг, а в подальшому і засоби захисту, коли вирушали на Грушевського.
Крім наметового містечка і зайнятих в центрі будівель, сформувалась ціла система розміщення приїжджих киянами в своїх оселях.

Пам’ятаю внутрішній дискомфорт від того, що можу піти додому виспатись в зручному і теплому ліжку, а декому доводилось спати в наметах далеко від свого дому. Часто залишався на нічне чергування, щоб показати, що ми всі відмовляємось від якогось комфорту заради спільної мети.

Не думаю, що противник розраховував, що ми витримаємо всю зиму на вулиці.
Взимку склалась парадоксальна ситуація, коли більшість населення підтримувала протести, але лише на Майдані можна було почуватися в безпеці.

Така ситуація не могла існувати довго. Революція Гідності схожа на змагання із витривалості зі спалахами жорстких вуличних протистоянь.
Але виявилось, що можемо витримати. Якщо задатись ціллю і зрозуміти, що відступати нікуди, доводиться триматись до перемоги.
Вистоявши зимові місяці і протистояння на Грушевського, на нас чекало останнє випробування —18-20 лютого.

Для мене ці дні злились в один безкінечний день.
Вирушаючи зранку 18-го на марш до Верховної Ради, я не міг уявити, що за кілька годин центр Києва перетвориться на справжнє поле бою і стільки людей отримають поранення і загинуть.

Коли вночі навколо все палало і вибухало, а поряд падали поранені, вже не залишилось ні страху, ні емоцій. Єдине що залишалось — зосередженість на тому, щоб зупинити просування силовиків.
Коли проходиш по периметру, щоб віддихатися від газу і диму, і бачиш, як люди застрягли на верхніх поверхах палаючого Будинку профспілок, а на Михайлівській площі теж стріляють і звідти вже забирають поранених, розумієш, що інших варіантів, ніж втримати свої позиції, вже немає…

Революція Гідності назавжди стала для нас точкою відліку, змусила по-іншому подивитись на себе і на свою країну

ДЕТАЛЬНІШЕ, ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ