Вулиця Велика Житомирська, колишня Ломоносова, яка прямує до всесвітньовідомого історико-культурного комплексу «Замок Радомисль» Ольги Богомолець, у якому розташований єдиний у світі музей домашніх ікон, має найбільшу ширину серед всіх вулиць Радомишля. У свій час архітектори спланували не тільки її широку проїзджу частину, а й придорожні клумби, обрамлені бетонним поребриком, навпроти кожного приватного обійстя.
Традиційно на вулиці милує очі зелень дерев, різнобарв’я квітів, декоративних кущів, тощо. Більшість містян люблять вулицю, з ранньої весни самотужки розкопують землю, висаджують сезонні квіти, доглядають клумби біля своєї прибудинкової території. Але є й такі, яким байдуже ( як тепер кажуть «пофігово»)все, що робиться за порогом власної хвіртки. Тут клумбовий поребрик захований під шаром бруду та дорожнього пилу, ростуть бур’яни. Інші захвачують громадську територію для складування дров, каменю, щебеню, будматеріалів.
На світлинах видно, як турбуються про красу міста, ( зауважимо - щорічно), про свій імідж власники обійстя №93 – люди поважного віку.
І як відносяться до громадських обов’язків їх сусіди поруч та навпроти, значно молодші по віку. У дворі одного з них видніється червоний тенд вантажного авто. Комунальникам довелося не один місяць поборотися з ним , щоб авто прибрали з стоянки на громадській землі, яка призначена під клумбу, у власне подвір’я. Але замість авто тепер тут ростуть хрін та бур’яни.
В іншого сусіди гранітний щебінь , заскладований на клумбі хто зна з якої пори, вже травою заростає…Рівень пофігізму зашкалює.
Тим часом щорічно тисячі туристів в авто та туристських автобусах прямують по вулиці до замку «Радомисль». Українські гості нашого міста звикли до своїх, українських, «порядків» - вони котре століття очікують коли наша суспільна свідомість нарешті дозріє до європейського рівня.
А от, що думають іноземці про нас, споглядаючи з вікна - не важко здогадатися.