Середа, грудня 13, 2017
   
Text Size

РАДОМИШЛЬЩИНА, ЛИСТОПАД 1943-го. " ДОВГИЙ ЧАС ІСТОРИКИ СОРОМ’ЯЗЛИВО ЗАМОВЧУВАЛИ ПРАВДУ" – КАЖЕ НАШ ЗЕМЛЯК, ЖУРНАЛІСТ ВОЛОДИМИР ШУНЕВИЧ

Володимир ШУНЕВИЧ - журналіст газети

“Факти і коментарі”, лауреат премії “Золоте перо”

Втрата

БЕРЕГИНЯ ПАМ’ЯТІ НАШОЇ

Після тяжкої хвороби померла Тамара Єфремівна Рульова – вчителька-пенсіонерка з села Велика Рача Радомишльського району. З 60-х років минулого століття вона була відома читачам районної газети «Зоря Полісся» та обласних видань як активний пошуковець, автор цікавих статей про історію нашого краю періоду Великої Вітчизняної війни, зокрема такої трагічної і героїчної його сторінки, як тривалі важкі бої за визволення Житомирщини від гітлерівців.

Битва, яку можна порівняти з Курською

Довгий час історики сором’язливо замовчували правду про ту битву, яку за масштабами задіяних у ній радянських і німецьких військ, страшних втрат з обох боків можна порівняти з Курською. Лише окремі письменники і полководці не боялися писати відверту правду. Чого варті лише дві фрази учасника тих подій Юрія Бондарєва -- людини мужньої в ті дні офіцера протитанкової артилерії – у його романах: «Коли ми драпали під Житомиром…» і «Німецькі танки перетворили нашу батарею в місиво…»

Мій батько згадував, що після війни всі поля біля Потіївки і навколишніх сіл були всіяні розбитими німецькими і радянськими танками. З баків, що уціліли, люди зціджували солярку і бензин, бо в ті часи було сутужно з гасом.

В листопаді 1943 року, незабаром після визволення Києва і Житомира, користуючись негодою і туманами, розлючений Гітлер зумів тихцем зібрати у районі Бердичева потужний броньований кулак із з’єднань, які прибули сюди навіть з північної Африки. Танки із дивізій СС «Вікінг», «Адольф Гітлер», «Мертва голова» несподівано вдарили так, що радянські війська були змушені залишити Житомир, Коростень і з боями відступили до Радомишля -- Ставища, де 40 днів тримали оборону. Знову виникла загроза втрати столиці України.

Як розповідав мені колишній охоронець командуючого Першим Українським фронтом генерала армії Миколи Ватутіна полковник у відставці Муса Гайсин, дізнавшись про це, Верховний Головнокомандуючий Йосип Сталін так перелякався і розлютився, що порвав уже підписані укази про присвоєння за визволення Києва Ватутіну звань Героя Радянського Союзу і маршала Радянського Союзу, наказав терміново вилетіти під Київ, вжити заходів, у разі потреби прийняти командування фронтом генерала Костянтина Рокосовського. Ватутіну ж після здачі Житомира і Радомишля було соромно повертатися зі штабом фронту до Києва, і він отаборився на якийсь час у Бучі, потім у Ніжиловичах Макарівського району. Рокосовський прилетів, вивчив стан справ і доповів вождю, що Ватутін робить усе правильно. Однак звання Героя Ватутін одержав аж через двадцять років, посмертно.

А ситуація, що склалася у нашому краї в ці дні 74 роки тому, була справді критичною. Залишивши Житомир та інші міста, знекровлені ще боями за лівобережну Україну і при форсуванні Дніпра, радянські війська на початку закріпилися було на рубежі Овруч – Чоповичі – Потіївка – Заньки – Раковичі – Ставище. Під Раковичами і Ставищем наші воїни змогли зупинити гітлерівську танкову армаду. Згадаймо подвиги героїв Рубежа мужності: на підступах до станції Чоповичі кілька раз горів танк Т-34 лейтенанта Володимира Вайсера. Командир вискакував з башти і гасив полум»я бушлатом. Потім повертався до перископа і продовжував бій, доки новий ворожий снаряд, який влучив у нерухому тридцятьчетвірку, не обірвав його життя. Під Заньками, на малинську напрямі, радянська оборона була така ріденька, що один екіпаж Т-34 молодшого лейтенанта Василя Єрмолаєва був змушений прийняти бій з сімома ворожими броньованими потворами. Завдяки майстерності механіка-водія Андрія Тимофєєва Єрмолаєв протягом ночі і ранку зумів підбити шість із них підбити – чотири середніх танки і два важких «тигри». Третьому «тигрові» вдалося підпалити тридцятьчетвірку. А у наших бронебійні снаряди скінчилися! І тоді Ємолаєв і Тимофєєв зупинили ворога вогненним тараном.

Під Раковичами з боку Радомишля ворожі танки рвалися до траси Житомир – Київ. Радянські артилеристи вели по них вогонь і теж гинули. В один з таких моментів на місце навідника став офіцер штабу старший лейтенант Іван Туркенич – колишній командир Краснодонської підпільної комсомольської організації «Молода гвардія». Сам заряджав, сам наводив і стріляв. І три ворожих танки спалахнули. Решта ворогів продовжувати наступ не наважилися.

В полі під Ходорами страшний бій артилеристів з ворогом дав одразу п»ять Героїв Радянського Союзу. Наші гармаші знищили тут 18 німецьких танків. І лишилися живими. Подібних випадків непохитності і героїзму було безліч.

В розірваному снарядом сошнику пташки навесні в’ють гнізда

Оговтавшись від втрат, ворог вирішив прориватися на Малин – Іршу через Велику Рачу – Межирічку. Тут у нашій обороні теж була діра, військ не вистачало. Тоді командуючий 60-ю армією генерал Іван Черняховський терміново, протягом ночі, перекинув сюди два винищувально-протитанкових артилерійських полки з-під Фастова. Вранці до наших воїнів, які встановили гармати у полі одразу за городами жителів Великої Рачі, прийшов старий чоловік, учасник ще японської і першої світової: «Синочки, гітлери стрілятимуть по вас, а влучатимуть і попалять наші хати. Зима ж на носі…»

Артилеристи послухали діда і перекотили гармати далеко вперед, в чисте поле. На тому полі майже всі вони й лишилися. Однак ворога далі не пустили. Про цей подвиг у полях під Великою Рачею і Межирічкою нагадують дві великі братські могили. А між двома людськими городами із землі стирчить іржава сталева труба з розірваним кінцем, на якому, немов у квітці, щовесни в»ють гніздо пташки. Це – частина перебитого снарядом сошника від гармати. Його закопали місцеві жителі, щоб позначити межу. У наші дні сошник намагалися вкрасти металісти, однак не змогли витягти, бо він закопаний у землю широкою сталевою лапою. Нині злодії від політики намагаються викорінити і здати на брухт нашу історію.

Великорацько-межиріцьку сторінку великої битви мені відкрила кілька років тому саме Тамара Рульова, яка народилася і прожила все життя у цій місцевості, де працювала у школах старшою піонервожатою, потім вчителькою.

Майже весь вільний час віддавала пошуковій роботі. Разом з своїми учнями Тамара Єфремівна організувала в Межиріцькій школі музей бойової слави, шукала і знаходила останки наших непохованих бійців, останнім прихистком яких стали вирви від снарядів та окопи, шукала і знаходила їхніх родичів, однополчан, листувалася з ними. Люди з усіх куточків Радянського Союзу приїздили на рідні могили, плакали і дякували Тамарі Єфремівні та іншим сільчанам за те, що не дали їхнім близьким залишитися у безвісті.

На жаль, місцева влада, швидше всього через незнання, свого часу не подбала про гідне увічнення подвигу артилеристів. Номерів цих двох артполків немає на меморіальній плиті на честь частин, які визволяли Радомишльський район. Тамара Єфремівна ж стала автором ідеї встановлення краї дороги , де відбувся той бій, або в центрі села, чи навіть у Радомишлі пам’ятника-гармати.

Цей задум підтримав інший відомий у районі пошуковець – працівник районного народного краєзнавчого музею Володимир Науменко. Я дав йому телефон колишнього міністра оборони України генерала армії Володимира Шкідченка – нашого уславленого земляка-героя генерал-лейтенанта Петра Шкідченка – фронтовика, загиблого в Афганістані. Володимир Петрович допоміг радомишлянам придбати у військовиків у місті Шостка дві списані гармати. З Чернігівщини їх треба було везти через увесь Київ.

Тієї осені року у столиці вирував Майдан. На в’їзді-виїзді з міста чергували посилені наряди міліції і різної масті активісти, які могли здійняти ґвалт, ніби злочинна влада завозить у місто артилерію проти мирних протестувальників. І, хоч гармати везли критою брезентом великою автофурою, Науменкові і водієві довелося понервувати, доки минули всі блокпости.

Дізнавшись, що гармати вже у Радомишлі, Тамара Єфремівна була щаслива. «Оце, -- казала мені, -- побачила б їх на постаменті – і вмерла б. Ні про що не мрію…» Її життя склалося нелегко. Жила по суті, самотиною. В останні роки її мучили зламана нога з кісткою, що не зрослася, діабет. Майже вся жалюгідна пенсія йшла на ліки. Інколи їй допомагали грішми колишні учні, головний редактор «Эхо» Володимр Яцкевич, друзі. За пару тижнів до смерті, вже лежачи у лікарні, старенька просила допомогти придбати для неї хоча б з гуманітарки теплу зимову куртку. Слабка здоров’ям, але сильна духом, вона сподівалася, що подолає хворобу.

Заповіт старої вчительки

Тамара Рульова дуже переживала, коли із згаданими гарматами почалася бюрократична веремія. Начальник районного відділу культури Сергій Мазуркевич і голова районної ради ветеранів Валерій Жлуктенко намічали одну з гармат встановити у Радомишлі на меморіалі Слави. Другу – ближче до місця того бою. Хай би, казав Сергій Юзефович, дітки крутили коліщата і знали нашу історію.

Науменко вже було й бетонний фундамент на меморіалі залив. Та знайшовся чолов’яга з юридичною освітою, якого свого часу вигнали з органів міліції і посадили за те, що реєстрував крадені автомобілі. «Законник» заявив, що будівництво на меморіалі протиправне, навіть міліцію викликав. І тодішній мер міста Олександр Ткачук, загалом людина мудра, діловита і толерантна до нашої героїчної історії, цього разу, хай мене вибачить, м’яко кажучи, виявив слабкодухість. Відбувся фразою: давайте, мовляв, переживемо вибори.

На хвилі Майдану очільником району став добродій, для якого усе, що пов’язане зі словом «радянський», -- немов червона ганчірка для бугая. Єдине, що спромігся зробити для міста – зруйнував пам’ятник Леніну.

Наші ж гармати продовжували вкриватися пилом на задньому подвір»ї районного відділу культури, доки інший, нормальний, чиновник – сільський голова Раковичів Олександр Марчук, -- теж активний пошуковець, який щовесни ховає в центрі села знайдених на місцях боїв нових і нових загиблих героїв Рубежа мужності, не забрав гармати до себе і встановив їх біля створеного ним сільського музею. «Оце справжній мужик, справжній офіцер!» – казала про Марчука стара вчителька Рульова, маючи на увазі те, що він колись служив у міліції. Однак збиткувалася, що її мрія побачити гармати на належному їм місці так і не збулася.

Дуже хочеться сподіватися, що новий мер – голова Радомишльської територіальної громади Володимир Тетерський – теж людина високих ділових якостей, теж офіцер, колишній бойовий льотчик-винищувач і шанувальник героїчної історії народу, вчинить по-офіцерському, грюкне кулаком по столу, виконає заповіт-мрію померлої вчительки і поверне одну з гармат на належне їй місце на меморіалі Слави в райцентрі. Це потрібно не мертвим.

Громадськість району, педагоги й односельці Тамари Єфремівни Рульової вдячні настоятелю Великорацької церкви отцю Андрію Співаку і голові сільради Михайлу Гаврутенку за те, що взяли на себе усі клопоти з поховання самотньої жінки, справжньої патріотки. Світла їй пам’ять.

Радомишльський район

Фото автора:

Сусід Тамари Єфремівни: « В цьому перебитому снарядом сошнику від гармати щовесни пташки в’ють гнізда…» Осінь 2013 року

- Тамара Рульова розшукала родичів багатьох воїнів, похованих на полях під Великою Рачею і Межирічкою

Погода

Погода в Радомишлі » Україна

Підписатись

Введіть ваш email:

Авторизація

Реклама

© 2010-2015 "radomyshl.info"


Передрук матеріалів тільки з письмового дозволу адміністрації сайту на http://radomyshl.info/

Правила | Про нас | Реклама на сайті

Ви не маєте права копіювати, відтворювати, перевидавати, завантажувати, публікувати, транслювати, передавати, надавати в суспільне користування або іншим чином використоувати зміст сайту radomyshl.info. Використання змісту сайту radomyshl.info можливе лише попередньої письмової згоди з radomyshl.info.

Керівник проекту : Олексанр Сергійович
Головний редактор : Віктор Генадійович
E-mail сайту : radomyshl-city@ukr.net
Webmaster : admin@radomyshl.info

Слідкуйте за нами :