Шрифти

Теза про мир за будь-яку ціну виникла не просто так. Вона вже давно поширюється в українському суспільстві. Але її справжні автори – зовсім не безневинні пацифісти, які хочуть добра і щастя українському народу. На першу думку, у бажанні миру немає нічого крамольного і поганого. Ніхто не хоче війни. Життя – найвища цінність. Тож природно, що більшість людей хоче миру.
А як бути, коли країна стала жертвою агресії? Здаватися ворогу зразу, бо ми за мир? Чи чинити опір? Якими мають бути умови миру? Де проходять червоні лінії, за якими мир перетворюється в капітуляцію і здачу на милість окупанта?


В Україні про необхідність миру говорять часто і багато. Але нерідко забувають про причини війни. Річ у тому, що не Україна розпочала війну на Донбасі. А отже, не ми можемо її припинити в односторонньому порядку. Про мир якраз мали б більше говорити у Росії, яка напала не територію суверенної держави і вже 5 років здійснює агресію. Але там чомусь мовчать. Напевно, росіяни вважають нормальним явищем захоплювати чужі землі, вбивати українців на Донбасі. Їх імперська свідомість зовсім не уражена пацифізмом. Теза про мир будь-якою ціною чомусь зовсім не прижилася у російському суспільстві. На відміну від українського. Утім, для досягнення миру як мінімум потрібне бажання двох сторін.
Про мир в Україні найбільше кричать ті, хто привів війну в Україну
Як не дивно, про мир в Україні найбільше кричать ті, хто привів війну в Україну. Перефарбовані регіонали волають про примирення з Росією. Найголосніше про мир кричать ті, хто раніше готувався зустрічати російські війська. Заклики припинити «братовбивчу війну» і шукати порозуміння з агресором стали передвиборчою фішкою «Опозиційного блоку». Юрій Бойко під час голосування в першому турі виборів Президента без докорів сумління сказав, що голосує за мир. П’ята колона Москви в Україні відверто заявляє: виберете нас – буде мир. Не виберете – війна триватиме. Про того, хто війну розпочав, Бойко, Вілкул чи Добкін не згадують. Про те, хто вбиває українців на Донбасі і яка мета ворога, проросійські політики теж мовчать. Вони просто за мир. Про ціну цього миру ніхто говорити не хоче.
А що Росія? Кремль також на словах палкий прихильник миру. Розв’язавши війну проти України, Путін робить вигляд, що його руки чисті. Звинувачує Україну у небажанні вести переговори з ДНР та ЛНР. Докоряє, що Київ не хоче почути думку Донбасу та зупинити начебто громадянську війну. Якщо послухати президента Російської Федерації, то часом здається, що це голуб миру.
Треба визнати: частина українських громадян, чий мозок отруєний московською пропагандою, вірить аргументам агресора. Правда, в їх свідомості Росія ніякий не агресор, а країна з якою треба дружити і миритися. Альтернативи немає. Це нічого, що ця країна щодня вбиває українців. Зовсім не страшно, що Росія окупувала Крим і частину Донбасу. У проросійській свідомості частини обивателів панує думка, що значить так і потрібно. Україні треба змиритися, прийняти умови Кремля і отримати мир із рук Москви. А потім забути про все погане і знову дружити. Ну хай без Криму і з підконтрольним російським бойовикам Донбасом. Забувати про злочини Москви проти України для такої частини суспільства не є чимось новим. Раніше воно успішно забуло знищення української державності Росією. Геноцид і репресії. Русифікацію і колонізацію України. Тож із легкістю може пробачити без будь-яких репараційних відшкодувань втрату більше 10 тисяч українських життів і квадратних метрів території. Бути васалом Кремля для проросійського обивателя – природний стан. Гірше те, що у значної частини українців збереглися дитячі ілюзії щодо Росії. ДЕТАЛЬНІШЕ ТУТ

Популярні новини міста