Шрифти

100100 2 Володимир Капранчук, журналіст

По завершенню другої світової війни у 1945 році мого батька негайно не демобілізували. Залишили служити, а повернувся він додому лише через два роки.
Відразу направили працювати у сільську крамницю. «Лавку» по - тамтешньому, як називали неї у селі, бо на відміну від загалу молоді, яка мала тільки початкову освіту - мав на той час середню.
На противагу сільському клубу, де кіно крутили тільки у неділю, лавка була центром щоденного суспільного життя. Сюди повсякденно приходили сотні селян з трьох навколишніх сіл, об’єднаних одним колгоспом і, купуючи крам чи продукти, оповідали усі сільські та колгоспні новини. Тут давали оцінку кожному, як в очі так і поза очі.


Тут вперше мені довелося почути від тата та наших  поважних і мудрих односельців слово «жевжик». Його «приліплювали» до молодих, як горобців легковажних, ще не дозрілих, але з великими амбіціями парубків. Чомусь це слово, яке нині, під час виборчих перегонів, спало мені на думку лише тепер, тривожить і не дає спокою.
Перебрав у пам’яті оті події, більш чим шестидесятирічної давності, і таки не згадав серед отих сільських парубків, кого дражнили жевжиками, ні одного хто б зумів стати добрим господарем, чи вивчившись вибився у люди. Як народилися так і доживали свій вік у старих батьківських хатах. Не дали вони толку й своїм дітям. Виходить, що мудрі селяни таки знали і наскрізь бачили людину змолоду.

«То поранення, то гострий язик, то якась випадковість відсовували його у тінь, а тим часом двадцятип'ятилітні жевжики вибивалися у міністри чи посли» - писав Михайло Стельмах у романі «Кров людська – не водиця».
Тривожно на душі. Куди ж вивітрилася селянська мудрість теперішніх нащадків, котрі тепер осіли у столиці, районних та обласних центрах і підтримують, ну, дуже вже схожого на жевжика кандидата?
Невже настала пора жевжиків?

 

Популярні новини міста