ДОНЕЧЧИНА ТА ЛУГАНЩИНА ОЧИМА ПОЛІСЯНИНА

Далекий 1971 рік. Невеличке шахтарське містечко Гірське,Луганської області у період розвинутого соціалізму. Тут вперше гостюємо у батьків дружини. На другий день, залишивши великий пагорб, на якому скупчилися переважно одноповерхові двохквартирні шахтарські будиночки, виходимо на міську околицю повз декількох панельних п'ятиповерхівок, які чомусь місцеві люди назвали по-московськи «черьомушками».

Спускаємося по крутизні чорної, як вугілля, вкатаної, немовби асфальт, грунтової дороги у  низинну місцевість, «балку» по - тамтешньому.

Невдовзі вже крокуємо по селу з декількох десятків будинків, яке носить теж російську назву-Іванівка. Нас привітно зустрічає дядько дружини - Віктор. Щиро по- місцевому обнімає, розціловує, але перепрошує:

Ступайте до хати, а я тут швиденько справлюсь та приєднаюся до вас.

Тесть з тещею та дружина заходять у будинок, а я стовпичу посеред двору, з цікавістю розглядаючи господарство, а потім новенький автомобіль ГАЗон - вщерть наповнений золотистою пшеницею.

Відкриті дужими руками Віктора гримлять металом борти вантажівки, шелестить потоками зерно, розсіючись з кузова додолу, миттєво розтікаючись плавами по всенькому подвір'ї аж до моїх ніг.

Пригадую розповіді, що дядько дружини на відміну від її батька, який вже третій десяток шахтарює, не став мозолитися під землею, нещодавно розрахувався з шахти. Бо чи не кожного року там у підземельних тунелях вибухає газ,раз по разу трапляються обвали, десятки шахтарів гинуть. Пішов у сусідній радгосп, де дали новенький вантажний автомобіль, працює, як тут кажуть, «на поверхні».

- Вітя,та шо ти там шумішь?

Лунає голос російськомовного сусіди із-за високого паркану

- Пшеницю привіз, заходь, допомагай розвантажити та по сто грамів вип'ємо, зять Варварин з племінницею з Житомирщини приїхали - запрошує Віктор так голосно, що діалог чутно чи не на всю вулицю .

Споглядаючи чотирьохтонну вантажівку, усіма фібрами тодішнього комсомольського серця,відчуваю по- корчагінськи, що тут щось не так. До дрібниць знаючи колгоспне життя моїх батьків на Поліссі, прислухаючись до привитого за час майже трьохрічної служби в армії на посаді секретаря комітету комсомолу почуття радянського патріотизму вирішую таки докопатися до істини хитруючи:

- Вікторе, а це що, хіба Вам у радгоспі так, як моїм батькам у колгоспі на зароблені трудодні зерно дають?

- Та ти шо зятьок, ти ж дорослий мужик, який хрен мені неї дасть. У нас не колгосп - за роботу тут платять рублями.  Поняв?

- «заводиться» Віктор.

Тішачись сам собою, що такий здогадливий, що мої підозри справджуються, загострюю розмову:

- А де ж тоді взяли так багато збіжжя, купили?

- Ну ти й пацан! Вже жонатий, а ще без понятія. Хлопцям комбайнерам та агроному ящик «московської» підкинув – от тобі і пшеничка.

- То ж чи безпечно, Вікторе, кричати сусіду про це на всю вулицю? Мали б у такому разі тихесенько та швиденько розвантажити та сховати десь подалі, а ви он ще й ворота розсолопили, з вулиці все видно. Он у нас хай школяр на канікулах, коли підзаробляє у жнива на колгоспному току, спробує взяти у кишеню, чи насипати у халяви до чобіток якийсь кілограм зерна то від проблем не відгребуться ні його батьки, ні він сам. А якби отаке, як у вас у дворі побачили, чи почули то хтось відразу капнув би у міліцію, а далі суд – тюрма на довгі роки.

- Не хвилюйся, тут не "настукають".

- Це чому ж так певен?

- Бо стукачів вже давно нема - каже Віктор, громихаючи бляшаною лопатою об метал кузову, згрібаючи додолу рештки збіжжя.

- Як нема, куди ж вони поділися?

- У закинутих шахтних шурфах на самому глибокому дні «відпочивають».

Від почутого мені стає моторошно. Вмить пригадалися розповіді дружини про її дитинство і юність, про тутешній повсюдний бандитизм, про тюремні ходки окремих колишніх однокласників та знайомих однолітків  ще  під час навчання в школі.

Згодом, щоліта приїжджаючи, зазвичай, раз на рік під час чергової відпустки сюди перевідати батьків дружини, намагався не розповідати про наше поліське життя, бо не хотів дивитися, як в очах багатьох спалахували іскорки відвертих насмішок з нас (тоді ще не укрів і не бандерівців) на їх думку якихось недоумкуватих, що не вміють жити.

Та й сьогодні, майже через 50 років стає лячно, коли пригадую, як погостювавши тиждень у тещі разом з двома дітками, одного разу поїхали вдпочити і на Азовське море, поруч, у сусідню Донецьку область.

Проїхавши Донецьк, Жданов - теперішній Маріуполь, повернули з траси на  російський Ростов вправо та зупинилися на узбережжі моря у містечку Новоазовськ.

Розбили намет за декілка десятків метрів від моря, змонтували похідну кухню, викопали глибоку яму у піску - погріб для збереження продуктів, словом облаштувалися. Тепле та мілке море, поруч ринок, баштан з кавунами, піщаний берег, чудова погода - радість для дітвори. Однак тішилися відпочинком не довго - до першої п'ятниці.

Того першого п'ятничного вечора поруч з нами один за одним зупинилося та розташувалося з десяток автобусів, прибулих з Донецька з шахтарями на відпочинок на вихідні дні.

Перше - що кинулося у вічі - це не одиниці, а цілі стоси ящиків з казенною горілкою біля кожного автобуса.

Два дні і дві ночі підряд, якщо не одна, то інша кампанія горлали пісні. Лунав жіночий вереск, музика з транзисторних приймачів, а за ними спалахували сварки, лився суцільним потоком чоловічий і жіночий мат, а потім зойки і бійки.

Звісно, що фінал масової пиятики не забарився. Десь посеред ночі сталася трагедія. Ми вийшли з намету - купа міліції, неподалік. Сяйво десятків автомобільних фар, людський гомін, плач переляканих дітей.

Лише на ранок стало відомо - нетверезий водій, приревнував до когось свою дружину і, сівши за кермо ЛАЗа, надумавсь сп'яну кудись їхати та переїхав намет зі сплячими там людьми. Завмирало серце від думки - а міг же сп'яну і в наш бік повернути.

Перед наступною п'ятницею ми втекли з цього узбережжя і більше туди ніколи не приїздили. Адже новоазовці нас запевнили, що подібні гастролі донецьких там відбувалися щорічно кожного вихідного дня упродовж всього сезону.

Такого масового шабашу навряд чи хтось спостерігав ні в той час, ні нині у більшості регіонів України.

Нині, слухаючи байки деяких політиків, що Донбасу мало приділялося уваги, що він був обділений турботою і бюджетом, шахтарі зарплатою, дивуюся відвертій і цинічній  брехні.

Ми, повертаючись з моря, зупинялися у Донецьку, бачили впорядковані набагато краще, чим у Києві сквери, майдани, а кругом тисячі квітуючих троянд. Ходили по тамтешніх магазинах, скуповувалися. Нам мешканцям райцентру на Житомирщині було тоді важкувато прохарчувати свої сім'ї, купуючи продукти у тутешніх магазинах споживчої кооперації по цінах, які у півтора – два рази перевищували державні. Саме тому тоді двічі на місяць після авансу і зарплати, ми гуртом їздили до Києва автобусом, який безкоштовно давало наше підприємство, за продуктами, купуючи їх у столиці по державній ціні. Але такого асортименту та кількості продовольчих товарів, особливо м'ясних і ковбас, молочної продукції, як ми бачили у донецьких гастрономах, нашій столиці на той час і не снилося.

Батько моєї дружини, відпрацювавши понад тридцять років у «проходці», як він казав, під землею, вийшов на пенсію. Вже під час незалежності, коли шахтарі, під'юджені політиками, влаштовували масовий піший похід на Київ, а потім гуркіт шоломами об асфальт біля Будинку уряду, він кожного вечора виходив на вуличний дитячий майданчик щоб разом з сусідами в «альтанці» пограти в доміно, як вони казали, забити «козла».

За грою мовчав, здебільше прислуховувався до розмов нового покоління шахтарів, яке прийшло йому на зміну. Напрямок розмови повсякчас був один:ностальгія за колишнім СРСР, ремствування на незалежність, порікування на низьку зарплату. Одного разу тесть таки не витримав і допустив фатальну помилку, спробувавши вплутатися у розмови зі своїм мудрим, на його думку, словом.

- Пацани, дозвольте вам нагадати, що наша шахта "Гірська" споконвіків давала на гора до півтори тисячі тон вугілля за добу, а тепер ви триста-чотириста ледве нашкребете і хочете великої зарплати...

І тут почалося. Агресивні пацани, "молокососи", як він казав, озвіріло хапали його за шкірки.

Дєд,ти чью пєсню пайош, іді атсюда, а то не ровен час прікончім…

Ось на таких і зіграли політики.

Нам полісянам жилося набагато важче чим донбасівцям у пострадянський період. У рази менша зарплата, а ціни на продукти коопторгівські -  на порядок - два вищі. Проте ми зберегли законослухняність, у нас і в подумках не було такої клановості, такої колективної псевдовзаємопоруки, яка там правила бал.

Не легко нам також було і у перші роки Незалежності. Проте ми були раді їй, терпіли і вірили, що це не надовго. Виявилося, що надовго, однак ми і нині продовжуємо терпіти.

Ми жили в одній країні, були одним совєцким народом, але одночасно були такими різними. І перш за все за моральними цінностями, за любов'ю до України, її мовою, національною культурою. Тому ми й боронимо нашу неньку, а чимала частина з тих, хто залишився там, де оповідаю, не тільки шматує неї, а й вбиває наших кращих синів щоденно…

Не було  вже тоді у 70-х роках навіть дрібної різниці між ментальністю луганчанина і донеччанина. У них все переплелося, як надзвичайна щільність по території так і сформований світогляд.

Ось і тепер у телефонних розмовах родичів моє дружини з території, яка нині під контролем наших військових, звучить одне:

- серед усієї купи пенсіонерів - своїх сусідів на вулиці боюсь сказати хоч одне слово на захист України, вас полісян, моїх родичів, по - їхньому укрів і бандерівців та фашистів, бо це плачевно для мене закінчиться. Очам своїм не вірю, немовби до цих подій були нормальні люди, а тепер неначе показилися, втопляться скоро у власній ненависті…

Ой, три шляхи широкії.
 

Комментарии

Нет комментариев. Будь первым, кто оставит комментарий.
Уже зарегистрированы? Войти на сайт
Guest
Понеділок, 25 березня 2019
Если хотите зарегистрироваться, заполните форму ниже.